Image default

Викрадення дитини іноземцем в Україні — як повернути своє дитя

Ірина Руц Фото: vk.com/ruts_irina

Епопея з поверненням дитини, викраденої з Києва у 2019 році і вивезеної до Франції, триває. 30 вересня французький суд звільнив на поруки українку Ірину Руц. Жінка та її нинішній чоловік Владислав перебували під арештом у бельгійській та французькій в’язницях після незаконного затримання за заявою її колишнього чоловіка, француза Крістофа Дюамеля. Той викрав спільного з Іриною сина Луї та незаконно вивіз його до Франції. Ірина розповіла «Апострофу» про жахи французької в’язниці, те, як їй живеться під домашнім арештом, які найбільші проблеми вона побачила в українській бюрократичній системі та якої розв’язки очікує у боротьбі за рідну дитину.

— Розкажіть, як ви зараз себе почуваєте?

— Нічого не можливо порівняти з в’язницею. Це був важкий травматичний досвід. Хоча в першу добу після звільнення відчувалося, що все ніби як позаду, але все одно залишався страх, що може то не правда і нас зараз повернуть за грати.

Зараз ми знаходимося в Бретані, це 350 кілометрів від Парижа в бік Ла-Маншу. На щастя, тут є люди, які надають нам допомогу. У віддаленому регіоні Франції є українофіли. Це люди, які відчувають себе спорідненими душами з українцями. Вони відшукали древні зв’язки між нашими народами і дуже поважають дух боротьби. Ми давно і регулярно з ними спілкувалися, вони приїжджали до Києва. Поєднує нас і бізнес – я з 2011 року маю підприємство у Франції, яке займається операціями з нерухомістю. І наші із французами зв’язки тривають уже більше 10 років. Ці люди, коли ми попросили по допомогу, навіть не вагалися і написали гарантії приймати нас за своєю адресою. Це була найважливіша гарантія з їхнього боку, бо іноземцям з цим дуже складно, їх тримають у в’язниці.

Звичайно, свою роль відіграла і гарантія українського консула, що нам не видадуть нові документи для виїзду за кордон. Але саме велика кількість розписок французів, які ручилися за нас і гарантують, що ми порядні люди і не будемо, скажімо так, лісом бігти в Україну, щоб уникнути правосуддя, стала великою допомогою нам.

Хоч ми й можемо вільно переміщуватися усією Францією, ми прив’язані до поліцейського відділку і регулярно там відмічаємося відповідно до вимог юридичного контролю. Суддя апеляційного суду Парижу нарешті вивчила серйозно справу. Ми вважаємо, що і присутність українського консула, і журналістів, показала суду, що ця справа вимагає серйозного вивчення.

— 17 вересня вас та вашого нинішнього чоловіка Владислава було переведено із Бельгії до Франції. Розкажіть, в яких умовах ви там перебували?

— Моєму чоловіку поталанило більше. А я потрапила в найгіршу в’язницю не лише Франції, але і всієї Європи — Фльорі-Мерожі. Вона «славиться» нелюдяним ставленням до в’язнів. Мені у Бельгії розповідали про цю тюрму – уявіть собі, що «легенди» й історії ходять про неї усієї Європою.

Умови там просто жахливі. Навіть у страшному сні я не могла собі уявити, що у Франції, яка декларує себе країною прав людини, таке взагалі можливо. Це заклад, у якому віспа, туберкульоз, СНІД, сифіліс, гепатит С циркулюють просто постійно. Ти бачиш вивіски про це з самого початку перебування. У мене термін вагітності був 4,5 місяці – і я потрапляю в такий заклад. І перше, про що я замислилася, — чому? За що? Коли суддя у Бельгії виносила рішення, вона сказала, що відправляє мене до в’язниці заради найкращих інтересів мого сина Луї. Я у в’язниці думала – може, суддя не розуміє, що це за умови, відправляючи туди вагітну жінку, чи вона перебуває в іншій площині реальності?

— Розкажіть про перебування у Фльорі-Мерожі.

— Самі умови утримання жахливі. В’язниця була відкрита ледь не на початку 1970-х (у 1968-му, — «Апостроф») і більше там ремонт, мабуть, не робився. Сказати про стан сантехніки і всього іншого, що там все старе – це не сказати нічого. В приміщенні стоїть стійкий запах каналізації. Питної води немає – потрібно пити її із іржавих кранів. Я не знаю, які умови у в’язницях України, але Україна ж і не кричить на кожному кроці, що вона країна права і тому має право розповідати іншим країнам про те, як їм жити.

В’язниця знаходиться в регіоні, де максимальна концентрація вихідців із африканських країн і колишніх острівних колоній Франції. Я не хочу, аби видавалося, що я просуваю якісь расистські ідеї, але коли ти знаходишся у такому місці, де 95% затриманих, в’язнів і персоналу – це вихідці з африканських країн, ти розумієш, що вони — інші. У них інший рівень ставлення до гігієни, до людського спілкування. Неможливо звернутися до персоналу, щось попросити, отримати медичну допомогу. Ти можеш хоч головою битися, хоч ногами – ніхто до тебе не прийде. Можеш лише писати записочки і вставляти їх у двері — і сподіватися, що їх хтось забере. Крім того, суддя наклала заборону на всі мої контакти із зовнішнім світом. І я одинадцять днів, поки перебувала на карантині після переведення, не могла отримати свого блокнота, де записані номери телефонів.

У в’язниці у мене складалося враження, що я знаходжуся у психіатричній клініці для буйних. Кричали і гатили у двері цілодобово. Потім я зрозуміла, що відбувала карантин у дисциплінарному блоці, куди переводять агресивних, «буйних».

Про те, що це пекло існує, всі знають. Про в’язницю Фльорі-Мерожі говорять, що це ганьба Французької Республіки. Я пережила серйозний досвід. Мало українців можуть побувати у таких умовах, потім вийти і про це говорити. Може нам не варто соромитися, що ми якісь «не такі» і зрозуміти, що багато хто «не такий». У Бельгії теж – почухали собі потилицю та й у камеру на 9 квадратних метрів, яка призначена для однієї людини, додали ящищок з матрацом та й сказали – будете тепер вдвох.

Владислав у Франції взагалі потрапив до камери з алжирцем, незважаючи на те, що був на карантині. Справа в тому, що Владислав — інженер, я теж маю вищу освіту – і ми й близько не маємо нічого спільного з кримінальним світом. Інші ув’язненні одразу це розуміють і їх це одразу починає дратувати. Звичайно, ми намагалися зі свого боку уникати контактів зі злочинцями. Але чули історії, від яких мороз — по шкірі. Наприклад, про те, як одна жінка одній відкусила вухо під час прогулянки, а та іншу порізала. Всі ці історії відбуваються у тебе просто перед носом. Ти розумієш, що знаходишся у зоні високого ризику і не знаєш, коли і що з тобою може відбутися – просто на рівному місці. Десь на десятий день перебування у Фльорі-Мерожі я почала впадати у відчай і розуміти, що можу не вижити.

— Як ви себе зараз почуваєте? Все гаразд?

— Так. І я повинна ще раз подякувати бельгійцям. Незважаючи на те, що вони нас затримали, я розумію, що виконували своє завдання в рамках європейського ордеру арешту. Але хоча Франція і Бельгія – країни-сусіди, там дуже велика різниця у ставленні до медичного обслуговування в’язнів. Бельгійці дуже уважно ставилися до усіх моїх прохань поїхати до лікарні, зробити обстеження. Завдяки їм, я вчасно робила УЗД й аналізи – і все найкращим чином. В той час у Франції у мене просто взяли аналіз на сифіліс, СНІД і гепатит – і це все. Я так розумію, що будемо народжувати тут – у Франції.

— За час вашого ув’язнення ваш колишній чоловік намагався з вами якось зв’язатися?

— Ні. Люди із зовнішнього світу не можуть робити запит на зустріч чи телефоний дзвінок без окремого дозволу судді. І Крістофу було б не цікаво – його позиція – ховатися і уникати правосуддя.

— З огляду на всю цю історію цікаво було б дізнатися, як ви з ним познайомилися? У вас був доволі непростий шлюб, було й побиття з його боку, після якого ви потрапляли в лікарню…

— Ми познайомилися наприкінці 2013 року. Він приїздив до Києва, коли ще тільки починалася Революція і вона була ще тільки-тільки в романтичній фазі – концерти «Океану Ельзи» на Майдані, запальнички, патріотичний підйом. Я побачила фото на сторінці Крістофа у Facebook, побачила, що це француз і подумала, що це або журналіст, або представник європейських організацій. Він тоді дійсно мені збрехав, що перебував за місією МЗС Франції. Він приїхав просто розважатися і, можливо, шукати собі дівчину-українку. Бо на той момент він не був «хорошою партією» — працював у французькій армії і мав зарплату десь 1300 євро – для Франції це дуже нецікава позиція.

Потім стосунки розвивалися паралельно з революційними подіями і початком війни на Сході України. Можливо, перелякана подіями в моїй країні, я не так уважно ставилася до чоловіка. Хоча для мене був досить важливим той факт, що я не розглядала переїзд до Франції. Бо я не хотіла приїздити туди, де він у себе вдома, все знає і все розуміє. Тож у Франції ми не жили жодного дня. Наше сумісне життя почалося у Брюсселі, де він отримав контракт і де у нас згодом народився Луї. А потім, після переїзду до України відносини вийшли в гостру стадію, тому що уже він відчув, що я у себе вдома, «на своїй території» і не дам себе ображати. Як тільки він це зрозумів, він просто вкрав дитину і втік до Франції.

Викрадення дитини іноземцем в Україні - як повернути своє дитя

Крістоф Дюамель з дитиною

— Тобто, до того, як він вас тоді побив у ніч на 1 січня 2019-го, сімейні конфлікти теж траплялися?

— Так. Але оскільки дитина була маленька, я намагалася уникати гострих фаз наших конфліктів. Я розуміла, що ми знаходимося в Бельгії, яка є третьою країною і яка не буде займатися нашими конфліктами.

Коли ми переїхали до Києва, Луї виповнилося три роки. Для мене стабільність для мого сина була найвищим пріоритетом. Звичайно, мені не хотілося загострювати наші конфлікти.

Але оскільки у себе на Батьківщині я почувалася дуже впевнено, Крістоф почував себе навпаки – дуже вразливим. Він не міг подумати, що я звернуся до поліції. Він навіть намагався погрожувати мені, аби я цього не робила. І той факт, що я звернулася і до поліції, і до суду, підштовхнуло його на такі екстремальні дії як викрадення дитини.

Незрозуміло, як би він діяв, якби у нього не було сервісних документів. Крім того, тут у Крістофа була дуже висока зарплатня у 12,5 тис. євро в місяць, з яких 4 тис. євро була плата на дружину і на сина.

Тож саме через те, що він мав гроші і сервісні документи від посольства Франції, які надавали йому певні права, він зміг так зухвало повестися. Навіть після того, як йому вдалося вивести дитину, Крістоф мені зухвало заявляв – «тобі треба приїхати до Франції, стати переді мною на коліна і просто признати, що ти в лайні». Він також розповідав, що близько 15 тис. доларів заплатив «бригаді», яка консультувала його і допомагала викрадати дитину. Він ніколи навіть не приховував цю інформацію. У нього така ступінь зухвалості, що у суді у Франції у присутності двох адвокатів сказав – «на щастя, українській поліції можна заплатити гроші».

— Я знаю, що українське посольство доволі в’яло реагувало на вашу історію.

— Так. Українські посольства у різних країнах, на жаль, дуже різні. Наприклад, український консул у Бельгії взагалі не звертав уваги – у мене руки опускалися від спілкування з ним. Кожному разу, коли я йому телефонувала із в’язниці, він мені відповідав – «пишіть листи-звернення до міністра». Це дуже класно, коли ти сидиш у в’язниці, в яку тебе запроторили зі стількома порушеннями. Нас же затримали без ордеру на арешт – його випустили на добу пізніше нашого затримання.

У Франції з 2019 року до липня цього року дуже допомагав Микола Собко. Він зараз повернувся до України. Але те, що у Франції відбулося, відбулося завдяки Миколі Миколайовичу. Саме завдяки тому, що він зібрав наше досьє, провів велику роботу, наш новий консул мав інформацію для роботи. Але саме захід через зверху, через міністерства, дав змогу щось робити. Будьмо відверті – якби не «штовхання» з боку Геннадія Друзенка, то не відбулося б нічого. Для «простого смертного» українця захист його прав за кордоном недоступний.

— Наскільки мені відомо, зараз ви намагаєтеся позбавити свого колишнього чоловіка Крістофа батьківських прав у Франції…

— Зараз іде декілька паралельних процесів. Є процедура міжнародна, є процедура цивільна – ми намагаємося домогтися визнання рішеннь українських судів, які повністю правомірно були винесені два роки тому, коли наша сім’я проживала на території України. Наші суди були повністю компетентні у цій справі. І це все, що намагаємося зробити з 2019 року. На жаль, судова система Франції – наче застаріла ржава машина. Вона ніби має щось робити, є багато гвинтиків, роликів. Але воно все так важко рухається, що цього майже не помітно. Крім того, «ковідний» рік просто випав із життя.

Зараз нам потрібно, щоб Україна нарешті винесла підозру Дюамелю за те, що він незаконно вивіз дитину. Його мати у Франції підробила документи, наче б то наша сім’я завжди там проживала. На базі підроблених документів він ввів суд в оману. І на базі цих документів суд виніс неправомірне рішення поверх уже винесених рішень українських судів. І ми повинні це довести.

Викрадення дитини іноземцем в Україні - як повернути своє дитя

Син Ірини Руц

Але без ініціативи українських міністерств ми нічого не можемо зробити. Бо нам завжди повторюють всі – і суди, і поліція, і адвокати: «а що українська поліція, що українське МЗС?».

— Як ви вважаєте, чому так в’яло працює українське МЗС?

— Тут може бути декілька позицій. З одного боку, можна говорити, що все міністерство залежить від активності і зацікавленості міністра. Інший бік – це співпраця між міністерствами. МЗС повинно взаємодіяти з прокуратурою, з СБУ, прикордонними службами. І мені здається, відсутність співпраці між міністерствами взагалі є серйозною проблемою для України. Нам постійно доводилося «викручуватися», аби українська прокуратура не «завернула» нашу справу, аби дала подальший хід. Наша прокуратура 9 місяців вивчала справу про незаконне вивезення дитини і зрештою дійшла висновку, що її треба дорослідувати, а потім справу взагалі закрили за недостатністю доказів. Нам знадобилися чотири місяці, аби реанімувати цю справу.

Але ж у історії із Марківим змогли – бо був зацікавлений міністр, була політична воля. Можуть же, коли хочуть!

— Як ваші європейські друзі реагували на ваше ув’язнення?

— Мені з Бельгією пощастило, бо за чотири роки проживання в Брюсселі я мала і друзів, і знайомих, які дуже швидко підключилися і кожен допомагав чим міг. Передавали речі, поповнювали рахунок телефону у в’язниці. Люди швидко й ефективно об’єдналися в перші ж дні. Французькі друзі теж були готові, писали розписки. У Франції гарантії від її громадян грають дуже важливу роль. Вважається, що суддя може дістати першу-ліпшу розписку зі справи, і вона може зіграти ключову роль у прийнятті рішення.

— Як я розумію, зараз у вас плани – забрати Луї і переїхати в Україну?

— Перше, чого ми хочемо, — домогтися справедливості і правосуддя у Франції. Той, хто винен, повинен бути покараний. Ми досі знаходимося в процесі судового розслідування – суддя винесла собі термін аж 12 місяців. Вона не має ніяких підстав закрити цю справу раніше. Я сподіваюся, що за кілька місяців ми зможемо закінчити ці процеси.

— Тобто, ви хочете, аби вас звільнили і заарештували Дюамеля?

— Чесно кажучи, ми розуміємо, що суддя відпустила нас, бо побачила обидва боки справи і зрозуміла, що якщо нас тримати у в’язниці, то треба тримати і Крістофа. А що буде з дитиною? Дитину тоді в інтернат?

Тому, коли суддя виносила це рішення, вона звернулася безпосередньо до Владислава і сказала: «я не виношу заборону на спілкування ні з Дюамелем, ні з дитиною. Я вірю, що ви зможете знайти якесь збалансоване рішення».

Ми не хочемо війни, бо розуміємо, що найбільша жертва всього цього процесу – це Луї, якому в цьому місяці виповнилося 6 рочків. Для нас найважливіше – це вирішити питання нормальним способом. Нам не хочеться помсти, ми не хочемо саджати когось у в’язницю. Ми просто хочемо, аби у дитини були і тато, і мама. І те, що у мами і тата не склалося сумісне життя і можуть бути нові родини, це не означає, що дитина повинна розлучатися із одним із батьків. Це не є нормальним цивілізованим рішенням.

— Тобто, ви сподіваєтеся таки на «мирову»?

— «Мирова» можлива лише коли у нас на балансі будуть рівнозважені позиції. Тому що коли ми тут знаходимося на домашньому арешті під загрозою ув’язнення, тоді буде чесно, якщо Дюамель буде знаходитися у такій же ситуації з боку України. Тому я вважаю, що українська влада повинна винести підозру, викликати його для дачі показів – і він теж повинен мати загрозу відповісти за ті дії, які він вчинив. Це буде та ситуація, в якій ми зможемо нарешті сісти за стіл переговорів.

Я вважаю, що в України і в українських міністерств є абсолютно всі інструменти і всі можливості для того, щоб у разі необхідності діяти коректно і захищати інтереси своїх громадян. А виходить, щоб цього домогтися, треба неймовірні зусилля, зв’язки і, давайте казати чесно, — гроші.

Хочеться, щоб мій досвід дав зрозуміти нашим громадянам, що ми маємо право на підтримку і допомогу наших міністерств, тим паче, коли ми знаходимося за кордоном.

— Я своїм колегам вашу історію розповідав. Кажу – за нею можна відразу знімати фільм і відправляти на «Оскар»…

(Сміється) Бачте, ми такої долі не обираємо, це вона нас обирає. Я проста жінка, проста мати. І впевнена, що будь-яка на моєму місці вчинила б так же само. Ви собі навіть не уявляєте кількість тих жінок, які потерпають від насильства з боку іноземців, у яких викрадають дітей.

Слов’янській жінці часто соромно зізнатися, що ти зробила важливий крок у житті, одружилася з іноземцем, — і твоє життя дало тріщину. Хтось просто видає красиву картинку за дійсність, а деякі просто пропадають з радарів і мовчать.

Джерело

Залишити коментар