«А ви чули, що Стьопа тепер у Львові?» — з цих слів починається наша розмова зі Сталіною Чубенко. Вона має на увазі пам’ятник своєму синові Степану, який через війну евакуювали з Краматорська до Львова. Степанові було лише 16 років, коли у 2014 році його вбили бойовики проросійського угруповання «Керч» на окупованій території Донеччини — за чітку проукраїнську позицію та відмову зректися власних переконань.
Сьогодні його ім’я продовжує жити: на фронті у складі батальйону «Сармат» воює бойова машина, названа на честь Степана Чубенка, а кошти від продажу збірок з його поезіями спрямовують на підтримку «Госпітальєрів». Про те, як син і після смерті допомагає іншим, Сталіна Чубенко розповіла Суспільному Донбас. Далі — її слова.
«Він не став патріотом — він ним був»
Коли мене запитують, як я виховала такого сина, я завжди відповідаю: це радше він виховував нас. І продовжує це робити з 2013 року. Ніяких особливих формул не існує — просто треба щиро любити країну, в якій живеш.
Можливо, багато в ньому було від роду. По маминій лінії в нас українське козацьке коріння, по батьковій — Полтавщина. Стьопа зростав у середовищі, де цікавилися історією, читали про УПА, обговорювали книги — зокрема «Чорного ворона» Василя Шкляра. Це формувало його світогляд.
Він був дуже самостійним і впертим у хорошому сенсі. Завжди мав власну думку, сам обирав заняття, гуртки, друзів. Дуже рухливий, емоційний, життєрадісний. Іноді з ним було непросто, але порожнечі поруч ніколи не відчувалося.
Він навіть організував допомогу дитячому будинку. Багато хто дізнався про це вже після його загибелі. Після похорону туди почала надходити допомога з усієї України й навіть з-за кордону. Інколи здається, що Стьопа й тепер десь «домовляється», щоб це все відбувалося.
«Йому випало мало часу, але він поспішав жити»
Йому було відведено лише 16 років. Та за цей час він встиг більше, ніж дехто за довге життя. До школи пішов ще до шести років, постійно шукав себе, хотів усе спробувати.
Під час Революції Гідності він знайшов однодумців, розумів, за що вони стоять, і підтримував їх. У лютому 2014 року разом із друзями організував у Краматорську акцію на підтримку Майдану. Усіх учасників забрали до міліції. Стьопу могли не затримувати через вік, але він відмовився йти: «Тут мої друзі». Коли ми прийшли по нього, він уже читав правоохоронцям лекцію з історії України.
Після окупації міста допомагав військовим на аеродромі: носив усе, що знаходили вдома, передавав таємними маршрутами. Знімав і символіку «ДНР» — один із таких «трофеїв» нині зберігається в музеї Степана Бандери в Косові.
Ми дізналися, що він намагався потрапити до добровольчих батальйонів у Києві, але через вік його не взяли. Потім був Донецьк. Чи мав він якесь завдання, чи сам його для себе придумав — ми вже не дізнаємося. Але точно знаю: він не боявся, бо вважав цю землю своєю.
Його катували понад тиждень, змушували перейти на їхній бік, воювати проти України. Він відмовився. Для нього це була зрада. Він витримав усе і не зламався.
Після розслідування угруповання «Керч» було фактично знищене: частина втекла, частину покарали. Я кажу — навіть своєю смертю Стьопа боровся.
«Він і зараз поруч»
Ми видали збірку творів, присвячених Стьопі. Тепер передаємо її за донат, а всі кошти спрямовуємо «Госпітальєрам». Я хочу, щоб син і далі допомагав людям.
Пам’ять — це не мовчання. Це дії. Я часто запитую себе: як би вчинив Стьопа? І це допомагає ухвалювати рішення. Бувають моменти, коли я подумки звертаюся до нього — і вихід знаходиться. Я не знаю, як це працює, але відчуваю: він чує.
Я не можу його обійняти фізично. Але є пам’ятник — підійдеш, доторкнешся, і стає легше. У церкві — так само. Він поруч.
Друг Стьопи, який нині служить у першій роті батальйону «Сармат», домігся, щоб бойову машину назвали іменем мого сина. І для нас це важливо: Стьопа хотів захищати Україну зі зброєю в руках — і тепер він робить це так, як може. Ми віримо, що він і зараз разом із побратимами — у першій роті «Сармату».
